ПЕНСІЙНЕ СТРАХУВАННЯ СТАЄ РЕАЛЬНІСТЮ. ЯКОЮ САМЕ?


Грег МакТаггарт,
керівник проекту
технічної допомоги АМР США/ компанії ПАДКО
"Впровадження пенсійної реформи в Україні"

Нещодавно в Україні прийнято два нові пенсійні закони. "Нарешті!" - скажете ви. Але чому ці закони ухвалювалися так довго? Чи варто було чекати?

Звісно, впровадження пенсійної реформи видається простим, якби не було ані пенсіонерів, ані платників пенсійних внесків. Тоді б ми мали пенсійну систему, яка задовольняє потреби кожного; і нам би не доводилося вирішувати проблеми фінансування пенсій, думати про підвищення розмірів пенсій до мінімального прожиткового мінімуму й долати інші труднощі.

У реальному житті будь-яка система пенсійного забезпечення орієнтована на людей і має задовольняти їхні потреби в умовах існуючих обмежень. Негайне підвищення мінімального розміру пенсії до мінімального прожиткового рівня потребуватиме встановлення середньої ставки пенсійних внесків на рівні 80 відсотків заробітної плати. Певна річ, від такого кроку виграють нинішні пенсіонери, але постраждають сьогоднішні працівники.

Внаслідок підвищення ставки внесків чимало нинішніх працівників незабаром стане безробітним. Так само очевидно, що нинішня максимальна пенсія в розмірі 30 відсотків середньої заробітної плати є недостатньою для забезпечення пристойного рівня життя пенсіонерів. Зниження ставки пенсійних внесків дозволить створити нові робочі місця, але надходжень від сплати внесків буде недостатньо для фінансування підвищення сьогоднішніх низьких пенсій.

Цими сумнівами та міркуваннями керувалися народні депутати й вищі посадові особи при розробленні проекту Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Ухвалюючи цей документ, Верховна Рада України мусила знайти розумний компроміс, так щоб врахувати інтереси різних верств населення. Зайве казати, що нові пенсійні закони далекі від ідеальних. Утім, навряд чи існує в світі хоча б одна країна з абсолютно досконалим пенсійним законом. Жодній з сусідніх з Україною держав не вдалося уникнути вад у своїх пенсійних системах. Їх усунення потребуватиме внесення змін і доповнень до чинних законів. Але в усіх випадках парламентарії, ухвалюючи закони, вважали що приймають оптимальне для умов конкретної країни рішення. З цих міркувань виходили й народні депутати України. На мою думку, прийнятий в Україні пенсійний закон, попри свою недосконалість, якнайкраще відповідає сьогоднішній ситуації.

Попередні редакції законопроекту містили положення, які виключили з остаточної редакції закону. Чи став від цього закон кращим?

Під час роботи над проектом закону одним з найдискусійніших було питання щодо підвищення віку виходу на пенсію та можливе його зрівняння для чоловіків і жінок. Сьогодні в світі спостерігається стійка тенденція до підвищення віку виходу на пенсію. Більшість країн світу встановили однаковий вік виходу на пенсію для обох статей - 65 років.

Політичне рішення щодо непідвищення віку виходу на пенсію в Україні обмежило можливості впровадження рішучих заходів у системі пенсійного забезпечення, зокрема суттєвого підвищення розмірів пенсій. Наразі, виходячи на пенсію, чоловіки в середньому доживають до 72 років, а жінки - до 77 (так звана очікувана тривалість життя при виході на пенсію, не плутати з середньою тривалістю життя при народженні - прим. перекладача). Це означає, що через непідвищення віку виходу на пенсію пенсії виплачуватимуть упродовж тривалішого періоду часу, тобто потреба у коштах на виплату пенсій постійно зростає. Інший наслідок полягає у тому, що тепер знадобиться більше часу для того, щоб підвищити пенсії до мінімального прожиткового мінімуму, як того вимагає Конституція України. Втім, рішення про підвищення пенсійного віку ніколи не приймалися легко.

Дехто може заперечити, що непідвищення віку виходу на пенсію для жінок є дискримінаційним. Гадаю, що такі твердження можна почути лише від високооплачуваних жінок. Жінки з невисокою заробітною платою скоріше підуть на пенсію, ніж продовжуватимуть працювати до 60 років. Що ж стосується високооплачуваних жінок, то закон не зобов'язує їх виходити на пенсію, як тільки їм виповниться 55 років. Якщо жінка відкладає вихід на пенсію, продовжує працювати (не отримуючи пенсії) і сплачувати пенсійні внески, за кожний додатковий рік роботи вона отримуватиме істотну прибавку до "базової" пенсії. Можливо, прочитавши цей абзац, хтось подумає вже про дискримінацію по відношення до чоловіків. Адже вони не отримують ніяких надбавок до пенсії за роботу у віці 55-60 років!

За міжнародними мірками встановлені в Україні ставки пенсійних внесків є надмірно високими для роботодавців і надто низькими для працівників. Водночас, прагнучи полегшити тягар пенсійних внесків на роботодавців, не слід забувати й про необхідність забезпечення достатніх надходжень до Пенсійного фонду України (ПФУ). Будь-яке зменшення внесків, що сплачуються роботодавцями, призведе до скорочення дохідної частини бюджету ПФУ, з якої фінансуються пенсії нинішнім пенсіонерам. Єдиний шлях компенсувати таке скорочення надходжень полягає у підвищенні ставки пенсійних внесків, що сплачуються працівниками.

Збільшення внесків працівників стане можливим після введення в Україні нових ставок податків на доходи фізичних осіб. Але скорочення "чистих" доходів населення гальмуватиме економічний розвиток країни і, відтак, може призвести до зростання безробіття, що, у свою чергу, ускладнить фінансову ситуацію у ПФУ та інших фондах соціального страхування, наприклад, Фонді зайнятості.

Довгостроковою метою реформ має бути зменшення розмірів внесків. Першим кроком на шляху до досягнення цієї мети стане ретельний аналіз адміністративних витрат у системі соціального страхування, скоротити які можна завдяки підвищенню ефективності її функціонування.

У реформованій пенсійній системі працівники зароблятимуть собі на пенсію 1 чи 0,8 відсотка заробітної плати за кожний рік роботи, залежно від того, братимуть вони участь лише в солідарній системі чи одночасно в солідарній та обов'язковій накопичувальній системах. Зауважу, що зміна так званого коефіцієнту страхового стажу вплине лише на тих, хто братиме участь в обов'язковій накопичувальній системі. Ті, хто відповідно до закону залишатиметься в солідарній системі, ймовірно вже мають 25 (чоловіки) чи 20 (жінки) років страхового стажу. Тому для тих, хто вже заробив собі на пенсію максимальний відсоток заробітної плати, розмір коефіцієнту страхового стажу залишається і в майбутньому залишатиметься без змін - 1 відсоток.

Інша ситуація складається з молодими працівниками. Сьогодні (до введення в дію нового закону) молоді жінки і чоловіки заробляють на пенсію, відповідно, 2,75 і 2,25 відсотка заробітної плати за кожний рік роботи за умови сплати пенсійних внесків. Для них зменшення коефіцієнту стане доволі відчутним. Однак, запровадження накопичувальної системи дає їм можливість заробити більш високу сумарну пенсію з двох систем, ніж та, яку виплачують лише з солідарної системи. При цьому розмір пенсії з накопичувальної системи великою мірою залежатиме від інвестиційного доходу на внески. Ми маємо усвідомити, що уряд жодної країни світу об'єктивно не може гарантувати виплату пенсії на рівні 75 відсотків заробітної плати напередодні виходу на пенсію. Така висока пенсія можлива лише як комбінація пенсій з двох систем - солідарної та додаткової накопичувальної, у якій визначальним чинником є інвестиційна дохідність на пенсійні внески.

Якби все залежало від мене, я би трохи збільшив коефіцієнт страхового стажу. Але закон уже прийнято, і він встановлює коефіцієнт, визначений унаслідок моделювання як оптимальний з точки зору гарантування громадянам певної мінімальної пенсії і спроможності фінансувати майбутні пенсійні виплати.

Інше важливе питання: коли буде запроваджено обов'язкову накопичувальну систему? Деякі країни, наприклад, Росія, не надали працівникам можливість самостійно вирішувати, чи залишатися їм у солідарній системі. У Росії всі працівники, яким до виходу на пенсію залишилося понад десять років, зобов'язані брати участь у накопичувальній системі. Кожен працівник, який переходить до накопичувальної системи, заощаджує державні гроші. Здавалося б, в уряду України також була спокуса зробити участь у накопичувальній системі обов'язковою для всіх, кому до виходу на пенсію залишається більш, ніж десять років. Але в Україні було вирішено надати право вибору тим, хто виходить на пенсію через 10-20 років. Це досить сміливе, але виважене рішення, прийняте в інтересах населення. Адже більшість громадян не розуміють, як працює накопичувальна система, і чому багато з них виграли б від переходу до накопичувальної системи.

Буквально напередодні голосування до закону внесли поправку про запровадження обов'язкової накопичувальної системи лише після того, як у солідарній системі буде забезпечено виплату пенсій на рівні мінімальна пенсія досягне мінімального прожиткового мінімуму. Чому ухвалили таке рішення? Добре воно чи погане?

Основна ідея обов'язкової накопичувальної системи полягає у тому, що частина пенсійних внесків до солідарної системи (7 відсотків заробітної плати) спрямовується до накопичувальної системи з метою подальшого інвестування. Звісно, таке переспрямування внесків зменшує розмір наявних коштів на виплату пенсій сьогоднішнім пенсіонерам. Форсувати запровадження обов'язкової накопичувальної систему недоцільно з огляду на ймовірні труднощі фінансування нинішніх пенсій. До того ж сьогодні в Україні відсутні розвинуті ринки капіталу, спроможні "поглинути" до трьох мільярдів гривень (прогнозовані надходження до обов'язкової накопичувальної системи). Тому певна затримка у запровадженні обов'язкової накопичувальної системи цілком виправдана. Україні потрібен час для здобуття досвіду функціонування ринків капіталу. Цей досвід можна накопичити, запровадивши спершу систему добровільних (недержавних) пенсійних фондів.

Але давайте повернімося до положення закону, яке обумовлює запровадження обов'язкової накопичувальної системи не раніше того, як рівень виплат у солідарній системі досягне мінімального прожиткового мінімуму. Думки фахівців з приводу того, коли цю вимогу буде задоволено, розходяться, але навіть за найбільш консервативними прогнозами, це станеться набагато пізніше 1 січня 2007 року - дня, у який за попередніми прогнозами передбачалося почати запровадження обов'язкової накопичувальної системи. Вище вже зазначалось, що у реформованій солідарній системі працівники зароблятимуть на пенсію 1 відсотка заробітної плати за кожний рік роботи, у змішаній - 0,8. Компенсувати зменшення коефіцієнту страхового стажу має пенсія з накопичувальної системи. Але найближчим часом вона не запроваджуватиметься. Кожний рік зволікання із запровадженням обов'язкової накопичувальної системи збільшуватиме перехресне субсидування державних пенсій: кошти молодих людей перерозподілятимуть на користь їхніх літніх співвітчизників.

Не можна обійти увагою й такий позитивний момент: у реформованої пенсійній системі всі платники внесків перебуватимуть у рівних умовах. Наприклад, одна гривня, сплачена до пенсійної системи Михайлом, матиме для нього після виходу на пенсію таку ж цінність, як і одна гривня, сплачена Петром, навіть якщо останній матиме право на пільгову пенсію. Закон передбачає, що пільгові пенсії з часом фінансуватимуть роботодавцями через сплату внесків до добровільних (недержавних) пенсійних фондів. Іншими словами, майбутню пенсію кожного працівника - учасника солідарної системи визначатимуть винятково розміри внесків, сплачених ним чи на його користь роботодавцем, і тривалість сплати внесків.

Дехто каже, що Україні варто було б вдатися до вельми поширеної моделі, за якої внески в рамках обов'язкової накопичувальної системи сплачують до приватних пенсійних фондів, заснованих роботодавцями або компаніями - надавачами фінансових послуг. Вважаю, що прийняте в Україні рішення про те, що ПФУ виконуватиме функції адміністративного управління функціонування обов'язкової накопичувальної системи, є правильним.

Окремо хочу зупинитися на адміністративних витратах у накопичувальній пенсійній системі. В Угорщині вони сягають 6 відсотків загальної вартості пенсійних активів. У Польщі цей показник навіть вищий. Такий високий розмір адміністративних витрат свідчить про величезні прибутки компаній, що здійснюють адміністрування та управління активами пенсійних фондів. Певна річ, ці прибутки вони отримують за рахунок зменшення розмірів майбутніх пенсій учасників пенсійних фондів. В Україні, порівняно з сусідніми Угорщиною і Польщею, втрати майбутніх пенсіонерів будуть значно меншими, оскільки адміністративне управління в обов'язковій накопичувальній системі покладено на ПФУ, а пенсійними активами управлятимуть три компанії, які вибиратимуть на конкурсній основі.

Цікаво подивитися, як відреагують на введення в дію нового пенсійного законодавства фінансові ринки. Марно сподіватися на довіру населення до нової накопичувальної системи з огляду на сумний досвід "МММ", банку "Слов'янський" тощо. Але то було в минулому. Сьогодні Україна є більш цивілізованою країною, ніж на початку 1990?х. Утім, стан справ із захистом прав платників внесків і корпоративним управлінням в Україні навряд чи можна назвати ідеальним. Його необхідно поліпшити, по-перше, для якнайшвидшого створення системи недержавного пенсійного забезпечення, а по-друге, для створення нормальних умов участі в обов'язковій накопичувальній системі для понад десяти мільйонів осіб. Зрештою, йдеться про надійних захист заощаджень реальних людей. І останнє: уряду України варто подбати про подальший розвиток ринку облігацій - державних чи місцевих позик.

Підведемо підсумки. Ухвалений Закон "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" дає можливість українцям отримувати вищі пенсії. Новий нормативно-правовий акт не є досконалим, але ідеальні пенсійні системи існують лише в теорії. Кожна країна так чи інакше мусить пристосовувати пенсійну теорію до місцевих умов. Україна не є винятком. Звісно, низка питань пенсійного забезпечення чекає розв'язання, але з ухваленням закону зроблено перший і найважливіший, крок.

Переклад з англ. Святослава Кутепова